03.03.2015
Володимир Пастушок: Не сидіть дома - не "святі горшки ліплять"

Цікаві історії кожного бійця, кожного Героя, які зразу ж із Самооборони Майдану пішли захищати Незалежність на схід України. Важко відстежити долю кожного з тих 4 тисяч, які пішли на передову, але писатимемо принаймні про тих, кого відшукаємо. Саме з хлопців з Майдану почалось творення добровольчих батальйонів, а потім і Національної гвардії України. Вони були тими першими, хто заряджав і продовжує заряджати на перемогу. Скоро народжуватимуться нові легенди…

 

Володимир Пастушок (Пісня), сотник 35 сотні «Волинська Січ», молодший лейтенант Національної гвардії України, заступник командира першої роти батальйону імені Кульчицького:

 

Минув рік, і дуже багато незавершеної роботи за тією війною… Треба тут налагоджувати справи, вдома, в тилу. Люди воюють, люди вмирають, а тут, таке враження, до чиновників усіх рівнів нічого й не дійшло. Відчуття, що вони і не збираються нічого змінювати. Проте зараз мені і таким, як я, важливіший усе-таки східний фронт. Інколи, як приїжджаю додому, то чую, що ми не хочемо воювати за тих олігархів, які мають п’ятиповерхові хати. Про що ви говорите, вам що мало, що ворог танками уже їздить по вашій землі? Негайно потрібно захисти Україну, захистити свою землю.

На Революції Гідності була своя боротьба; нині в мене немає відчуття, що щось змінилося, нічого не виконано, на 90 відсотків принаймні. Попри все, потрібно захищати свою країну. Якщо до цих щурів не дійде і нічого не зміниться, я не кажу про третій майдан – буде вибух, буде великий соціальний вибух. Отримають і ті, хто не зрозумів, що там війна, і ті, котрі тут повинні допомагати так, як допомагають волонтери. Якщо керівництво країни не зрозуміє, що тут потрібно проводити війну реформ, то вони отримають великий соціальний вибух. Страшно повертатися з фронту у велику Україну і дивитися на цей страшенний бедлам.

Я був активним учасником Помаранчевої революції. Але на другий Майдан їхати в Київ не мав наміру, його розпочала молодь; це мене дуже тішило, вони вимагали і говорили правильні речі. Думав: у них все вийде. Коли довідався про побиття студентів на Майдані, то був шокований, це було приниження. Б’ють молодь, дівчат… Я сказав, що такого не буде, – у мене росте донька, і я не хочу, щоб вона жила в країні, де б’ють людей. Своїм рідним повідомив, що не повернуся доти, допоки в державі такого більше не буде, навіть у думках. Війна для мене почалася 2 грудня. Прямо з Майдану я пішов з першим батальйоном Кульчицького, додому вперше повернувся після звільнення Слов’янська. Сьогодні для мене перебування на східному фронті України – це можливість показати, що ми не зупинилися. У мене сотня втратила 6 осіб на Майдані. Двадцятеро хлопців із сотні воює у батальйоні Кульчицького, а багато розійшлося по інших батальйонах. Усі, хто фізично здоровий, пішли воювати заради хлопців, які загинули на Майдані, щоб ніхто навіть не подумав, що ми зупинилися, що ми злякалися, що нас їхні смерті зупинили в боротьбі за Україну. Ми ні на секунду не зупинилися і зупиняти не збираємось.

Данте Аліг’єрі сказав, що в пекло потрапляє той, хто в часи великих потрясінь сидить залигається байдужим. Не сидіть вдома – не «святі горшки ліплять», не такі вже страшні ті окупанти, вони не маклауди, падають, лягають вони «ого» як. Пригадую, коли був перший великий бій, був такий собі шок – я поклав автомат, думав – це неправильно, це якась дев’ята рота; але швидко себе опанував і пішов далі в бій.